Івану Сороці 45. До війни він працював на агрофірмі під Києвом — встановлював сушарки для зерна. Їздив у відрядження з братами і другом. Там 24 лютого 2022-го і зустрів війну, що змінила його життя назавжди. Історія Івана — свідчення воєнних злочинів росії та путінської армії з перших вуст.
«Нас із ворожим БТРом розділяли три-чотири метри»
— 23 лютого 2022 року я з рідним братом Петром Сорокою, двоюрідним братом Анатолієм Климцем і колегою Юрою Корзуном виїхали у відрядження, де мали встановити сушарку. Зупинилися переночувати у селі Велика Димерка. О 4 ранку я прокинувся, хлопці ще спали. Почув, ніби щось гримить. Подумав, дощ падає, бо передавали. Але подзвонила мати: «Сину, війна…».
24 лютого ми ще пішли на роботу, до обіду працювали. Хто б міг подумати, що за два дні російські окупанти будуть під Києвом. Ввечері вирішили, що треба повертатися додому. 25 лютого оголосили комендантську годину, що викликало паніку, хаос, страх. Почали усвідомлювати — це війна. Магазини, аптеки, офіси — все зачинено. Вирушили бусом через Київ. У столиці було пусто, зустріли лише декілька автівок. Біля Борисполя окопувалися наші воїни, а неподалік уже тривали бої з ворогом. На блокпосту Борисполя нам порадили не вириватися на рівненську трасу, а спробувати на «варшавку». Заїхали в селище Димер Вишгородського району. Його вже окупували росіяни. Ми приєдналися до місцевих хлопців із тероборони. Нас попросили в одному з будинків у підвалі облаштувати сховище. Приміщення без вікон, сіре, холодне, але це хоч якийсь захист. Як могли, обклали його пінопластом, і туди прийшли родини з дітьми, літні люди. Місцевих чоловіків практично не було. Вулицями Димера ходили окупанти, конкретно кадирівці. Орки шастали по хатах, шукали бандерівців і родичів українських воїнів. Помітили й підійшли до нас. Ми представилися будівельниками. Не перевірили, звідки ми родом, тому й нас не зачепили. Добу 26 лютого просиділи в підвалі. Страшно згадувати той холодний і сірий підвал, де ховалися маленькі дітки, немовлята у візочках, які постійно плакали. Усю ніч 27 лютого безперестанно стріляли й бомбардували. Вранці зникло світло і зв'язок. У голові єдина думка — прориватися додому. Тим більше, всі, хто чув, що ми із Західної України, відразу радили: «Хлопці, тікайте!». Вказали дорогу через ліс, щоб могли виїхати на варшавську трасу.
27 лютого ми помолилися Богу і рушили. Планували їхати через Бородянку, та переплутали напрямок. Подолавши буквально 10 кілометрів побачили колони з технікою і російськими солдатами. Довкола розстріляні цивільні автомобілі… Нас не зупинили. Заїхали в якесь село. Там теж були окупанти, нишпорили по хатах, людям наказували не виходити на подвір’я. Місцеві розповіли, як потрапити на потрібну нам дорогу й рушили далі. Виїхали на трасу неподалік села Здвижівка Бучанського району. І знову скрізь розстріляні цивільні автомобілі, далі стояла колона російських солдатів і техніки. Нас із ворожим БТРом навпроти через дорогу розділяли три-чотири метри. Пролунав постріл… Я сидів попереду, мене відразу прошило кулями, в голову, в груди, ногу… За кермом був брат Толя. Я відчув пекучий біль, якось відкрив двері й просто випав… Втратив свідомість. Про те, що мої брати тоді загинули, дізнався десь за пів року. Їх тіла знайшли вже після відступу росіян, захороненими в лісі. Спершу впізнали автомобіль, обшукали місцевість і виявили яму з тілом Толі (Климець, — прим. авт.). Саме він був за кермом і від удару вилетів через лобове скло. Просив, щоб не стріляли, але його добили пострілами в голову. А Петю (Сорока, — прим авт.) не відразу розшукали. Згодом побачили на одному місці земля посунулась, а там він. Юру Корзуна сильно травмували, але вдалося сховатися в лісі, на щастя, вижив.
Брати Івана, які загинули на Київщині.Фото: Меморіал. Платформа пам’яті
«Лікар казав, що я «нєжилєц»
— Я отямився в лісі. Довкола російські солдати. Почув їхні крики: «Воздух!». Пролунали вибухи, ЗСУ почали зачистку. Встиг запитати, що з моїми хлопцями (братами, — прим авт.), сказали: «Всьо в порядкє, іх забрала другая група». Мене з російськими пораненими завантажили у вертоліт, де я втратив свідомість. Коли опритомнів, побачив перед собою лікаря. Той повідомив, що я в республіці білорусь, місті мозир. Сказав, щоб пригадав номери телефонів рідних чи дружини, аби повідомити, де я помер. Чув, як він комусь казав, що я «нєжилєц». Без документів, одягу, лежав перемотаний, забинтований повністю. Далі я впав у кому, навіть побував в іншому світі, але там мене ще не приймали. Прийшов до тями аж 8 березня. Ні поворухнутися ні заговорити не міг. У горлі була трубка. Якась лікарка на жестах намагалася запитати, чи я її розумію. Коли ствердно махнув, запевнила: «С вамі всьо будєт харашо, нє пєрєживайтє». Інший лікар повідомив, що я в Гомелі, в обласній лікарні, та що їм телефонував мій брат із Німеччини. У той момент подумав, що в мене там нікого немає, але сказати про це фізично не міг. Згодом мене перевезли в палату, потроху намагався говорити. Лікар розпитав, як звати та звідки я. Про переламані ребра, розтрощену ногу, непрацюючу руку, понівечене лице мені тоді ще нічого не розповіли.
Іван СорокаФото: СарниNews.City
Доля подарувала брата-рятівника
— Десь через місяць до мене завітав Сашко, місцевий хлопець-білорус, приніс одяг, всілякі речі. Це і виявився мій «брат із Німеччини». Відтоді він провідував щодня, помагав вставати. Всім казав, що мій родич, аби не викликати зайвих питань, бо насправді білорусь окупована і ментально, і фізично. Там люди бояться слово зайве сказати, бо навіть за це можуть постраждати. Приходила жінка, приносила їжу і годувала. Тихенько мені зізналася, що родом із Хмельницького, виїхала ще за радянських часів. А вголос таке не скаже.
Минув ще місяць. Я почав потроху вставати на одну ногу. Саша взяв в оренду коляску, щоб я міг хоч якось переміщатися. І одного дня прийшли «феесбешники»: два дебелі чоловіки, які представилися журналістами, хоч геть не змахували на медійників. Питали, хто мене розстріляв. Розповів, що російські солдати. А ще про те, що на трасі, якою їхав, не менше 150 чоловік цивільних розстріляли, а люди, як мумії, лежали в машинах, як місцевих жителів не випускали з хат — усе це я бачив на власні очі. Як і тих, хто в нас стріляв з відстані трьох метрів. Тоді вони запитали, хто мене сюди привіз, а почувши у відповідь «російські солдати», сказали: «То поблагодарі, што тєбя забралі».
Саша мені купив телефон, карточку оформив на себе й наказав номера телефонів записувати на папірці. Про мене дізнавалися незнайомі люди, навідувалися, допомагали. Наприклад, мене переправили в обласну лікарню завдяки білоруській лікарці, уродженці села Немовичі, вона за це заплатила гроші. Щойно почув про мене Микола із Лунінця, дружина якого з мого рідного села Короста, подзвонив лікарю, пересвідчитися, чи справді є такий чоловік. Його запевнили, що не житиму і немає сенсу їхати. Через місяць Миколі знову перетелефонували з лікарні, сказали, що я отямився, і він відразу приїхав до мене.
Полонені зі статусом біженців
— Промайнув ще місяць, уже позагоювалися деякі рани, познімали з грудей декілька швів. Перевезли мене в поселення чомкі, що в гомельській області, недалеко від кордону з Чернігівщиною. Там тримали українців, яких чомусь називали біженцями, хоч їх туди вивозили силоміць російські солдати. Багато наших громадян там було, причому не військових, простих мирних українців. Їх виганяли з підвалів і везли туди орки, коли відступали. Там познайомився з сином і матір’ю з переломами ніг родом із Бородянки, а також з чоловіком із Житомирщини, його травмованою дружиною та сином, якого лікували — не знаю, чи він вижив. Багато діток із Чернігова… Я пробув там один день.
Сашко вкотре посприяв, і мене перевезли в золоті піски, табір на кордоні з Чернігівщиною. Там було 800 українців. Найбільше з Чернігівської області. Територію санаторію охороняла білоруська поліція. А ззовні стояли російські солдати. Познайомився з хлопцями з Ірпеня та Чернігова, які при нагоді мені допомагали. Вони приносили речі, їжу тощо. Упродовж двох тижнів приїжджав Сашко. В цій окупації до мене знову прийшли «феесбешники». Їх цікавило, як я опинився в золотих пісках, де взяв телефон. Записали мій і номер Олександра. Наказали мені поки залишатися там. Цей візит насторожив Сашу. Тож коли його батько привіз їжу, порадив дізнатись серед персоналу, чи можна звідти виїхати. Напряму запитав про це в лікаря, пояснивши, що мене хоче забрати до себе брат. Виявилося, що персонал у санаторій заїжджає через запасні ворота, а охороняли їх лише місцеві. Лікар дозволив їхати, але це, звичайно ж, не офіційно. Типу хай брат бере на себе всю відповідальність. Звечора я зібрався, охороні щедро заплатили і вночі виїхали.
Переслідування спецслужб і короткочасні гостини в білоруських родинах
— Приїхали до Саші додому. Його тато робочий, мама вчителька, зустріли мене тепло й привітно. Приємно спілкувалися, ділилися пережитим. Я поцікавився, чому білоруси балакають переважно російською. Матір Сашка розповіла, що колись у школах було чотири години білоруської мови на тиждень і одна — російської, потім стало порівну — по дві кожної. Зараз (квітень, 2022 р. — прим. авт.) у тиждень одна година білоруської…
У них жив недовго. Бо знову подзвонили зі спецслужб, аби дізнатись, де перебуваю. Вкотре наголосили, щоб нікуди не смів їхати. Родина Сашка хотіла відправити мене в село, а «феесбешникам» сказати, що десь пішов і не повернувся. Зваживши всю серйозність ситуації, наскільки це небезпечно для них, заперечив. Подзвонив дяді Колі з Лунінця, щоб дозволили приїхати й побути в них. Адже це поруч із Сарнами, 2 години їзди. Так і домовилися. Таксі вивезло нас із Сашею за місто, аби ніхто не знав, куди я потім подівся. Через трохи звідти мене забрав син Миколи та завіз у Лунінець. У них прожив всього тиждень, бо зателефонувала моя двоюрідна сестра з Польщі. Вона домовилася з польським лікарем, щоб мене там пролікували, прооперували. Проблема лише, як туди попасти? Я вже розмовляв, а ось лице спотворене і не міг ходити… Та мій брат-рятівник сказав, що варто спробувати.
Хто стукає, тому й відкривають
— На Пасху з Лунінця з Сашком вирушили в Брест. Причому я без жодного документа. У Бресті заїхали в польське посольство — безрезультатно. У Міжнародній організації Товариства Червоного Хреста ми пояснили мою ситуацію, та на це представниця білоруського ТЧХ лише сказала: «А почєму оні лєзлі?..»
Поїхали із Сашком до кордону. Там нас чекав його друг, він автівкою їхав у Польщу. Поки ми намагалися перетнути кордон, Саша чекав. На пункті пропуску затребували мої документи. Ми просили пропустити так, та прикордонник пояснив: білорусь випустить, Польща не прийме. Повернувся. Від'їхавши 80 кілометрів від Бресту зателефонувала незнайомка Наталка, уродженка Хмельницька, яка перебувала в Польщі, та запитала чи пересікли вже кордон. Переповів їй слово в слово що і як. Вона наказала: «Вертайтеся!». Чесно кажучи, я на той момент вже нічого не хотів, сил ні на що не вистачало. Саша ж наполягав. І все вийшло. Пропустили і на білоруському кордоні, і польські теж не зупинили.
У Польщі зустріли двоюрідні брати Сашка, які й домовлялися, щоб я проїхав без документів. Увесь час була на зв’язку й координувала наші дії хмельничанка Наталка. Зупинилися в невеликому польському містечку недалеко від кордону. Хлопці зняли кімнату в готелі. Зателефонував Сашку, він порадив поламати й викинути білоруську карточку, купити польську й далі спілкуватися через інтернет-мережі. Зв'язався з родиною, повідомив, що в Польщі. Розпитували, що з моїми братами, де вони. Кажу, що лише знаю, нібито їх забрали росіяни. Тоді ще сподівались, що живі.
У Польщі повернули до життя
— У лікарні в Любліні мене зустріла студентка Марта зі Львова, яка була моїм перекладачем. Потім до нас підійшов чоловік, якого я тепер називаю батьком, бо завдяки йому я такий, як зараз. Це ксьондз Мечислав Пузевич, керівник польського БО «Рука надії». Він організував надання мені медичної допомоги, особисто домовлявся з лікарями. Час від часу пан Мечислав і Наташа з Хмельницька навідували мене. Завітав український посол, почув мою історію, пообіцяв виготовити тимчасові документи. Дружина вислала копії документів із дому, бо оригінали лишилися в розстріляній автівці.
У Люблінській лікарні ставлення було щире, привітне. У перший місяць проводили всілякі обстеження, бо, за результатами аналізів, дивувалися, як дожив до тих днів. Назначали різні процедури, якщо без потрібного результату, змінювали… Далі одна операція, друга, третя… Усі операції, послуги, процедури — безкоштовно. Пересвідчився, що медицина там на високому рівні. Потроху відновлювали мене фізично та морально.
Влітку приїхали до мене дружина з дітьми. Побачили мій стан… Плакали і від радості зустрічі, і від моєї безпорадності. По-перше, був неходячий, по-друге, тоді ще боялися братися за відновлення обличчя, якого справа фактично не було. Мав дев’ять переломів. Згодом наважилися проекспериментувати: брали з голови кістки й вставляли на обличчя. Спостерігали, чи прижилися. Ось так потрошки нарощували. На лиці зробили три операції, потрібно було ще, але я відмовився.
Так минув рік. Що тільки робили лікарі, та ходити не міг. Потім за мене взявся професор. Щоправда гарантії на успішний результат не давав. Знову експериментували. Дякувати Богу, прижилося, позаживало. Маю протез. Пережив тяжкий період реабілітації, по-новому вчився ходити. Мій реабілітолог Павло відразу застеріг, що буде дуже тяжко, нестерпно боляче, але якщо я боєць, то вийду з лікарні без милиць. Навіть зможу бігати. Завдяки висококваліфікованим фахівцям та моїй витривалості й настирливості почав ходити. Проте досі є осколок на обличчі. Американський хірург пропонував його дістати. А це знову операція, післяопераційний період… Вирішив — не зараз, згодом.
Коли я був у Польщі, ксьондз Мечеслав Гузевич переконав мене, що життя триває. Я врятувався, вижив, значить є сенс боротися далі, не зупинятися, жити. Його благодійна організація «Рука надії» допомагає всім потребуючим, і не лише полякам. Від початку війни підтримали багатьох українців. За свої кошти побудував будинок-прихисток для переселенців (біженців) у Львівській області. Моя Мирославка теж їздила з ним і возила туди продукти харчування й інші гуманітарні передачі. У Польщі прилаштував на навчання дітей: найстаршу Мирославу у міжнародний виш, Настю в коледж, а найменшого Павлика в школу. Дружину працевлаштував. Я закінчив комп'ютерні курси, там навчили працювати на фасувальній машині.
«Я вижив завдяки незнайомцям, які тепер моя родина»
— У Сарни з сім'єю приїхали навесні 2023-го. Вдихнув поліського повітря, полащив улюбленого песика, походив по рідному подвір’ю… Обійняв маму, побував на могилах братів. Виробив нові документи. Як добре вдома, у стінах власноруч збудованого будинку, рідних Сарнах.
Їздив у Київ, давав свідчення про злочинні дії російських окупантів, там зустрічався з Наталкою з Хмельницька. Тепер постійно спілкуємося як давні друзі. Та і з білоруським братом Сашком. У нього таки були неприємності через опіку наді мною. З його двоюрідними братами поки втратили контакт.
Здавалося б, людина не може стільки витримати як я, не переживе. Я вижив. І саме завдяки незнайомим людям, які з власної волі дізнавалися про мене й витягували з пекла. Як добре, що їх зустрів. Отож хай через трагічні наслідки, та мені дуже пощастило, що доля поєднала мене з щирими та милосердними українцями, білорусами, поляками.
Ще досі подеколи психоемоційно дошкуляють пережиті жахи. У таких випадках мені допомагає психолог Юрій зі Львова. Він мешкає в Польщі, зазвичай спілкуємося по відеозв’язку. Після таких сеансів мені стає спокійно.
Шкода тільки, що за три з половиною років війни в суспільствах як нашої, так й інших країн погіршилося сприйняття реальності. Тепер ставлення до українців не таке як на початку війни. Нестерпно боляче чути після того, як мені довелося дивитись смерті в очі, переживати пекельний біль і відчай, що тепер нас, жертв цієї кровопролитної війни, прагнуть зробити агресорами. Зрештою мені теж не давали жодного шансу на життя, а я вижив. Отож встоїть і наша Україна.
