Вперше я почала відчувати тривожність і панічні атаки, коли дізналася, що онкохвороба повернулася. Була впевнена: після першої операції та низки сеансів хіміотерапії вже вилікувалась. А тут, як грім з ясного неба, - рецидив. Боялася померти прямо на операційному столі. Знову хіміотерапія. Почала відчувати симптоми депресії, аж до тих, що не хотілося жити. Крім того, не могла відпустити біль втрати своїх батьків, попри те, що минуло вже понад десять років. Особливо це все відчувала впродовж довгих вихідних, коли залишалася на самоті, а ще - восени.
Що я відчувала?
У мене бувало не раз у житті, коли, здавалось, бракувало сил, бажання та сенсу рухатися вперед, а зробити крок було непосильним завданням. Немов би вирвали той невидимий стрижень, що був моєю опорою, а біль сковував, паралізуючи та змушуючи вити від відчаю та безсилля. Не раз опинялася на краю цієї прірви, в сутінках болю та безнадії.
Є безліч подій у моєму бутті, які хотілося б виправити. Але життя має лише те значення, яке самі йому надаємо. Прокинешся вранці, подивишся у вікно, а там сонце сходить, птахи сидять на дахах, люди вже снують туди-сюди. І раптом розумієш, що твоє життя, по суті, ніщо в порівнянні з досконалістю і красою цього світу. І воно таке, яким є. Зі своїми проблемами, страхами та розпачем. Тож змушувала себе піднятися, одягатися, наносити макіяж і виходити на люди. Не розповідала нікому про те, що мене хвилює. Не тому, що боялася, що мене не зрозуміють чи будуть вважати слабкою, нездатною на щось більше, а не хотіла розчарувати своїх рідних.
Практично кожному знайома ситуація, коли щось повинні зробити, до чогось прагнемо, навіть уже чогось досягли, але тут сили залишають нас і починає здаватися, що так ніколи й не доберемося до фінішу. І тоді собі говоримо: «Сил моїх більше немає». Як знайти друге дихання і не здатися, коли вже немає снаги долати всі проблеми? Коли не хочеться більше нічого робити, тому що нічого не виходить, і ситуація здається зовсім безвихідною? Коли сил немає вдавати і створювати враження, що в тебе все добре, коли вити хочеться? Коли болить душа?
Цей стан часто на межі чи то істерики, чи заціпеніння, коли перестаєш розуміти або відчувати себе, навіть чути й довіряти собі. А так хочеться, щоб усе налагодилося в один клік, як у комп’ютері.
Чому раніше не зверталася до психіатра?
Бо завжди вважала себе сильною, намагалася боротися з симптомами самотужки. Від негативних настроїв зупиняли думки про доньку та онуків. Думала, якщо мене не стане, залишиться сиротою. Добре знаю, як це непросто.
Стомившись від самолікування, вирішила нарешті поспілкуватись із фахівцем, щоб допомогти й іншим людям, які опинилися в подібному стані.
Ніколи раніше не бачила такої черги в поліклініці Сарненської ЦРЛ до психіатра, як минулого тижня. Стало цікаво: невже жителі Сарненщини так стали дбати про своє психічне здоров’я?
- COVID-19 не пройшов для людей безслідно. Якщо в березні вони трималися, хтось займався самолікуванням, то проблеми в більшості з них з’явилися в квітні. І це була не депресія, а гострі психотичні розлади на грані з шизофренією. Недавно одна пацієнтка розповіла, що вже дев’ятий місяць перебуває в постійному пошуку роботи й геть зневірилась. У неї апатія, зникає бажання щось робити. По-друге, люди бояться захворіти на коронавірус, хвилюються за своїх рідних, дітей, батьків. Страх спочатку можна контролювати, а потім він просто виходить за межі. Маємо дуже багато тривожних розладів, а тривога не піддається контролю. На фоні тривожно-депресивних розладів виникають панічні атаки. Дуже багато молодих людей навіть не можуть пояснити причини. Адже не було ніяких стресових подій. Карантин ще не закінчився, а наслідки вже маємо й ще довго будемо з ними боротись, - пояснила психіатр Оксана Якимчук.
Розповіла лікарці, що часто почуваюся втомленою вже з самого ранку, ніби прожила цілий день і поділилась іншими відчуттями. Як з’ясувалося, розпізнати справжню депресію самотужки нереально, як і впоратись без допомоги фахівця.
– Між синдромом хронічної втоми й депресією дуже тонка межа. Із хронічною втомою ще можете взяти себе в руки, змусити піти на роботу. А серед симптомів депресії - пригніченість настрою, відчуття постійної втоми, порушення сну у вигляді безсоння або надмірної сонливості, порушення апетиту – від повного його браку до переїдання, повністю відсутній інтерес до подій, нічого не приносить радості, - деталізує лікарка.
На обліку лікаря-психіатра Оксани Якимчук у поліклініці переважно перебувають пацієнти з розумовою відсталістю та шизофренією. Повірте, не треба боятися візиту до лікаря, адже примусово ніхто нікого не лікує.
– Психіатр працює з хворими, які мають психічні порушення, а саме – шизофренію, параноя, психоз тощо. Тобто, мої пацієнти – переважно люди з серйозними проблемами, – продовжуємо розмову з пані Оксаною. – Як психіатр лікую медикаментами й можу призначити психотерапію, як складову лікування. На жаль, у Сарнах немає психотерапевтів. А дуже важливо також саме проговорити свій страх, проблеми, тривоги. У мене ж максимум 15-20 хвилин на одну людину. Після спілкування та оцінки стану призначаю лікування – антипсихотики, антидепресанти, заспокійливі, транквілізатори чи інші препарати.
Бувають такі ситуації, коли виникають, скажімо, проблеми при втраті близької людини. Коли горе і час не лікує, а людина не набулась, не нажилась, не попрощалась і хоче виговоритись. Психотерапевта не вистачає. Багато людей скоїли самогубство в стані депресії лише тому, що не наважилися звернутися по допомогу до психіатра. Важчі психічні розлади можуть починатися непомітно для інших, наприклад, деменція. Якщо не діагностувати це захворювання вчасно й не почати лікувати, якість і тривалість життя людини суттєво знижується. Можна втратити спілкування зі своїми бабусями, дідусями чи батьками набагато раніше, ніж очікуємо, - каже лікарка.
Факт звернення до психіатра довго вважали та й досі іноді вважають чимось, чого варто уникати. Найпоширеніше переживання з цього приводу: якщо людина звернулася на прийом до психіатра, то її автоматично вважатимуть «божевільною» чи «психічно хворою», сприйматимуть як небезпечну чи неадекватну, вона може втратити роботу. А про факт звернення можуть дізнатися знайомі та змінити ставлення до неї. Але все це – лише перебільшені страхи.
Як я рятувалася?
Роботою. Аби відволіктись, зайнялася самоосвітою, саморозвитком. І зараз продовжую при нагоді багато читати, спілкуюся з рідними, друзями. Хоча зустрічі стали нечастими через пандемію коронавірусу. Експериментую не тільки на кухні, а й з різними стилями одягу. І не боюся бути несподіваною.
А ще коли дуже чогось захочеться, наприклад, авокадо чи помело, не відмовляю собі. Звісно, купую одну-дві штуки (залежно від розміру), а не кілограмами. Головне, задовольнити своє бажання. Як сказала пані Оксана, з людини, яка перебуває в депресії, навіть силою не можна видавити посмішку. А я на її брак не скаржусь, ще й інших можу підтримати. А от хронічна втомлюваність - це професійне. Тож хочу порадити й іншим дослухатися до себе, свого організму і знайти ту основну причину, заради якої потрібно жити.
Три поради, як впоратися з депресією
- Не мовчати, не замикатися в собі, говорити з близькими. Не маю на увазі, що зразу треба бігти до психіатра. Багато людей бояться це зробити, важко здолати стереотипи: «а якщо хтось дізнається?», «а що скажуть колеги на роботі?».
- Не займатися самолікуванням. Часто люди більше довіряють неперевіреним порадам у соціальних мережах тих, у кого немає навіть медичної освіти. Бояться слів «психіатр» і «антидепресанти». Натомість приймають заспокійливі, не розуміючи, що без фахового лікування та прийому антидепресантів людина не справиться. Часто лякають самі інструкції з прийому препаратів. Так, вони страшні, але боятися їх теж не потрібно. Із побічних дій, які насправді відмічають, – сухість у роті та запаморочення.
- Якщо є потреба, звертатися вчасно до лікаря. Чим довше людина терпить, тим важче витягнути її з того «болота», в якому вона застрягла.
