Про збереження, відтворення й популяризацію українських традицій, про досягнення у спорті на українській і всесвітній аренах, про культуру, пісні й мистецтво, про вибір захищати країну і непросту службу, про поранення й адаптацію до цивільного життя, про тих, хто зниклий безвісти чи в полоні, і про тих, хто загинув, — таким був 2025-й рік в інтервʼю СарниNews.City. Зібрали десять цитат сарненців, що цьогоріч звучали в наших розмовах, — про підтримку й силу духу, про байдужість, про втрати й біль, мужність і стійкість, про надію, віру і любов — до близьких, країни й життя.
«У наш непростий час, коли ворог намагається знищити українську культуру, важливо зберігати і передавати те, що робить нас українцями».
У жовтні на території Палацу культури провели справжнє автентичне весілля — з викупом молодої, злучанням свічок, пов’язанням намітки і поділом короваю. Організатори події, яку назвали «Осінь весільна», підсумували обрядове дійство цитатою про цінність зберігання й передавання традицій. Цьогоріч Сарненщина, як і раніше, «багата» на Гран-прі, перемоги й призові місця у сфері театру, танців, музики, але не лише. Бо за плечима — культурні проєкти, виступи на міжнародному рівні, фестиваль «Троєцькі забави», музейні експозиції, наймасовіше виконання поліського танцю «Печоноє порося», презентація сарненського строю в Естонії, виступи в Каталонії, Туреччині, Іспанії і подальше збереження етноспадщини. Тож розвиток і збереження української культури були наскрізною темою 2025 року, зокрема і для впізнаваності країни за її межами.
«Кожен голос має значення і кожна пісня звучить із серця».
У вересні Любов Сорока із Сарн виступила на XVII Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики «Червона рута – 2025» у Львові. У номінації «український автентичний фольклор» солістка здобула лауреатську нагороду І премії. Жінка зазначала: участь у фестивалі стала можливістю відчути себе частиною великої української родини, де розуміють і цінують українську музику. 16 жовтня знана сарненська фольклористка й виконавиця Любов Сорока пішла з життя.
«Це постійна боротьба з власними сумнівами та втомою. Спорт вчить залишатися спокійними та впевненими в собі навіть у найскладніші моменти».
В інтервʼю СарниNews.City про виклики змагань, важливість командної підтримки і постійне прагнення до нових вершин легкоатлетка Таїсія Маліванчук зазначила — результат не приходить, якщо не переступати через себе. Боротьба, гирьовий спорт, футбол, баскетбол, легка атлетика, параспорт — спортсмени і спортсменки Сарн і району щороку систематично виборюють призові місця на змаганнях в Україні й за кордоном, щоразу доводячи важливість самодисципліни, зусиль і цілеспрямованості.
«Я роблю свою роботу і те, що приносить користь. Вважаю, що я на своєму місці. Моя мета — робити те, що я можу, у межах своїх сил і можливостей».
Галина Артюшок, діловодка служби наземних систем озброєння й донька покійного сержанта Миколи Артюшка, долучилася до лав захисників після загибелі батька. Ділиться: не могла залишитися осторонь, тож нині служить у бригаді «Вовки Да Вінчі». Військова наголошує — у такий час слід робити те, що приносить користь, бо не можна бути байдужим і «далеко від війни».
«Варто пам’ятати: війни виграють не лише силою зброї, а й завдяки єдності, спільним зусиллям, стійкості духу та підтримці одне одного. Кожен внесок — від солдата на передовій до волонтера чи лікаря в тилу — має значення».
Цьогоріч СарниNews.City провели низку інтервʼю з бійцями 60-го окремого батальйону «Поліські вовки» 104-ї бригади ТрО. Військові зазначали: війна — це складно і фізично, і психологічно, і морально. Утім, за словами гранатометника Андрія Набухотного, попри виснаження боротьба триває і кожен внесок має значення. Долучитися до війська може не кожен, однак систематично йому допомагати — обовʼязок сьогодення.
«Більшість навіть не усвідомлює, що відбувається. Вони просто живуть своїм життям».
Реабілітація, адаптація й повернення до цивільного життя після пережитого на війні — складний процес. Сергій Орешко, який до поранення служив у лавах 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, розповів, що в цивільному житті ветерани можуть зіткнутися з байдужістю й нерозумінням, й наголосив на важливості підтримки.
«Якщо немає підтримки від родини, то нічого не буде загалом».
Доброволець, а нині ветеран Сергій Галушко із Сарненщини пройшов Соледар і Харківський контрнаступ. У 30 років звільнився зі служби й започаткував власну справу. Для розвитку бізнесу чоловік отримав державний грант, утім найголовніше — підтримку рідних. Без неї, за словами ветерана, нічого не вдалося б.
«Здавалося б, людина не може стільки витримати як я, не переживе. Я вижив. І саме завдяки незнайомим людям, які з власної волі дізнавалися про мене й витягували з пекла».
Іван Сорока із Сарненщини став свідком воєнних злочинів росії та путінської армії — у лютому 2022 року чоловік зустрів війну, окупацію частини Київщини й пережив складні поранення. Попри трагічні наслідки й досвід на шляху Івана трапилися незнайомці, що «витягували з пекла»: українці, білоруси й поляки. Чоловік ділиться: врятувався й вижив, тож є сенс боротися далі, не зупинятися й жити.
«Війна змінює все, але вона не може забрати пам'ять».
Війна — це втрати. У березні на могилі воїна 60 батальйону «Поліські вовки» Олександра Касацького рідні, друзі й побратими поділилися спогадами про захисника. Тоді минув рік від його загибелі. Утім, за словами Дмитра, пасинка Олександра, памʼяті, на відміну від близьких, війна забрати не може.
«Це біль, про який потрібно говорити та пам’ятати. Світ не повинен забувати про героїв. Ми маємо повернути їх додому, виходити на акції, підтримувати, бути їхнім голосом тут».
У березні біля «Меморіалу солдатської слави» в Сарнах провели перший мітинг-нагадування про військовополонених і зниклих безвісти. Учасники акції зазначили, що нині українців обʼєднує не лише радість, а й горе. Валентина Шапірко, матір полоненого азовця Павла Артеменка, наголосила, що їй хотілося б, аби на військовополонених і зниклих безвісти звертали більше уваги. Відтоді у Сарнах провели 40 акцій — щотижня протягом девʼяти місяців місцеві виходили, аби не дати тиші стати забуттям.
